Австрійська школа маржиналізму.

Австрійська школа свою назву отримала від країни, у якій працювали три найвидатніші представники маржиналізму – Карл Менгер (1840 – 1921), Фрідріх Візер (1851 – 1926), Ойген Бем-Баверк (1851 – 1919).

Історія цієї школи розпочинається з 1871 р., коли була опублікована робота професора політекономії Віденського університету К. Менгера “Основи політичної економії”,у якій ним були сформульовані основні положення теорії граничної корисності.

Засновник австрійської школи першочергову увагу при-

Карл Менгер діляє обміну, який він порівнює у господарському плані з про-

дуктивністю промислової і сільськогосподарської діяльності. На думку ученого, всі, хто сприяє обміну є такими ж виробниками як землероби і фабриканти, оскільки мета будь-якого господарювання полягає не у фізичному збільшенні благ, а у найбільш повному задоволенні людських потреб.

Людські потреби – мета дослідження Менгера. Вони розглядаються ученим як незадоволені бажання або прагнення, зумовлені порушенням фізіологічної рівноваги людини. Певні речі або дії можуть допомогти задоволенню наших потреб. Вони називаються благами. Блага, що задовольняють безпосередні потреби називаються споживацькими благами (благами першого порядку). Для їхнього виготовлення використовують блага другого, третього і більш високого порядків. Споживацькі блага самі наділяють цінністю ті виробничі ресурси, або чинники, які використовуються для їхнього виробництва. Блага першого порядку надають цінності благам більш високого порядку, які потрібні для того, щоб виробити першочергові блага. У цьому полягає знаменита теорія вміненняавстрійської школи.

Якщо представники класичної школи досліджували економічні відносини між суспільними класами, то Менгер зосереджується на аналізі відношення людини до блага, що проявляється у сфері особистого споживання. Предметом його аналізу є, насамперед, споживацькі оцінки та споживацький вибір.

Цінність будь-якого блага визначається його здатністю задовольняти людські потреби. Вона залежить не від кількості корисності, яку приносить, а від важливості потреби, котру це благо задовольняє.



Представники класичної школи та марксисти розглядали цінність як категорію об’єктивну, що визначається минулими витратами факторів виробництва , які приймали участь у виробництві блага. За Менгером, цінність обумовлена здатністю блага у майбутньому задовольнити потребу. Будь-які блага, без їхньої оцінки суб’єктом не мають цінності. Цінність поза свідомості людей не існує.

Більш того, Менгер вважає, що “цінність суб’єктивна не тільки за своєю сутністю, але й за своєю мірою”. Різні види благ ним ранжуються не тільки в залежності від важливості потреб, які ними задовольняються, а і від значення послідовних актів задоволення кожної потреби, тобто кількості блага. Перша одиниця споживаного блага для індивіда більш цінна, ніж друга, друга більш цінна, ніж третя, і так до повного насичення, коли ступінь задоволення наступної одиниці нульова. Таким чином, цінність– це те, що люди приписують благам в залежності від співвідношення між об’ємом пропозиції і мірою задоволення потреб.

Прагнення до обміну, на думку К.Менгера, наступає тоді, коли блага, що є у одного суб’єкта, для нього менш бажані, ніж для іншого , а у іншого – теж саме, але відносно його власних товарів. Отже, обмін не еквівалентний, як вважали Аристотель та Маркс, а взаємовигідний. Пропорції взаємного обміну двох благ визначаються співвідношенням їх граничних корисностей.

Таким чином, розпрацьовуючи теорію цінності, що визначається граничною корисністю, Менгер ніби знов відкрив “закони Госсена”.

Не визнаючи теорії трьох факторів Сея, Менгер вважав, що тільки процес послідовного вмінення (на основі спадної граничної корисності) встановлює пропорції, у яких розподіляється винагорода між факторами, які приймають участь у виробництві. З цього положення виникла така теорема розподілу:якщо доходи пропорційні розмірам виготовленої продукції, а оплата кожного фактора дорівнює його граничному продукту, то загальна сума таких оплат дорівнює сукупному продукту. Ця теорема, як було доведено пізніше, є справедливою лише за умови, що усі фактори виробництва використовуються найбільш продуктивним чином.

К.Менгеру належить ряд ідей, які пізніше були розвинуті іншими ученими. Так, ним було сформульоване положення про субституцію виробничих благ:один і той же продукт має бути виготовлений за допомогою різних комбінацій виробничих факторів. Менгер висловив ідею “компліментарності” благ,що приймають участь у виробництві, тобто взаємозалежності їхньої цінності. Якщо якогось елемента виробництва бракує, знецінюються і усі інші виробничі блага. Такого знецінення не буде, якщо надлишкові блага можна використати для виготовлення іншого продукту. Цей учений увів у економічну науку такі поняття як “ліквідність”, “ціна попиту” та “ціна пропозиції”.

Яскравим представником австрійської школи став Ойген Бем – Баверк.Його роботи “Основи теорії цінності господарських благ” (1886) та “Позитивна теорія капіталу” (1889) сприяли не тільки популяризації, але й розвитку і поглибленню ідей австрійської школи.

Бем – Баверк розрізняє суб’єктивну і об’єктивну (мінову) цінність.Суб’єктивна цінність – це індивідуальна оцінка блага продавцем і покупцем. Для її оцінки він запропонував використати шкалу потреб,упорядкованих за ступінню їхньої важливості для індивіда. Вона має приблизно такий вид:

1) потреби, незадоволення яких веде до смерті;

2) потреби, незадоволення яких веде до хвороб;

3) потреби, незадоволення яких веде до тимчасових страждань;

Ойген Бем – Баверк 4) потреби, незадоволення яких веде до невеликих

неприємностей.

Певні потреби, вважає учений, не можуть задовольнятися частинами, порціями. Вони або не задовольняються, або задовольняються одразу цілком.

Бем – Баверк розширює уявлення про корисність.Під корисністю він розуміє не тільки задоволення певної потреби, але й позбавлення клопоту, тягара і т.п. Тому корисність – це і економія сил, і зменшення витрат коштів.

К.Менгер говорив тільки про ранжування ступеней задоволення від споживання різних благ і різних одиниць одного і того ж блага. Використовувані ним числові величини характеризують співвідношення, а не абсолютні величини корисності. Бем-Баверк вважає за можливе конкретний вимір, обчислення корисності благ. Такий підхід отримав назву кардиналістського.

Найменша корисність від даного блага називається граничною корисністю.

Під нею він розуміє корисність останньої одиниці у запасі блага. Чим менша кількість блага, тим цінніша остання одиниця цього блага. Діамантів мало, тому їх гранична корисність велика; хліба багато, тому його гранична корисність невелика.

Бем – Баверк увів поняття “субституційної граничної корисності”.Учений вважає, що цінність блага для суб’єкта визначається граничною корисністю тих благ, від яких він відмовляється, щоб придбати дане благо.

Отже, суб’єктивна цінність визначається особистою оцінкою блага споживачем, є похідною від граничної корисності. Однак, незважаючи на розмаїття суб’єктивних оцінок, існує єдина ціна блага. Прагнучи розв’язати цю суперечність, Бем – Баверк велику увагу приділяє механізму встановлення ринкових цін.

Використовуючи менгерівські ціни попиту і пропозиції, він побудував таку модель формування ринкової ціни. У кожного продавця – своя ціна пропозиції, у кожного покупця - своя ціна попиту. Торг починається з мінімальної ціни попиту, яка не влаштовує більшість продавців. Ринкова ціна попиту зростає і частина покупців залишає ринок, оскільки не може заплатити таку ціну, але зростає число продавців, готових продати товар за такою ціною. Рівноважна ціна встановлюється на рівні, коли число покупців, чиї індивідуальні ціни попиту вище цього рівня, співпадає з числом продавців, чиї ціни пропозиції нижчі цього рівня. Бем – Баверк вводить поняття “Гранична пара зверху” і „Гранична пара знизу”. Гранична пара зверху – найслабший з вступивших у торг покупців і найсильніший з усунутих конкуренцією продавців. Гранична пара знизу – найсильніший з вимушених залишити ринок покупців і найменш сильний з вступивших у торг продавців. Ринкова ціна знаходиться між оцінками цих двох граничних пар. Вона і є об’єктивною міновою цінністю.

У цій моделі ціноутворення, як бачимо, не тільки ігнорується роль праці, але відсутнє навіть поняття “витрати виробництва”. Єдиною фігурою економічної системи стає споживач. Автор вважає, що “дуалістичне пояснення явищ цінності і ціни двома різними принципами - “корисності” і “витрат виробництва” - є непотрібним і незадовільним”.

Досить оригінальною є теорія прибутку (проценту) Бем – Баверка.Як відомо, класики політекономії вважали, що вартість і ціна залежать від витрат виробництва. Бем – Баверк, як і інші представники австрійської школи, вважає , що навпаки, в результаті наявності цінності у споживчих благ і процесу вмінення утворюються оцінки виробничих факторів, які формують витрати і тим самим цінності і ціни. Прибуток – це дохід мінус витрати. Але що ж відноситься до витрат згідно з теорією вмінення?

Якщо підприємець сам буде керувати фірмою, то він зекономить на заробітній платі менеджера. Суб’єктивно він готовий включити відповідну суму до прибутку, однак насправді - це альтернативні витрати . Так само, оскільки він не платить за оренду власного приміщення, то суб’єктивно величину плати він включає у прибуток, незважаючи на те, що це також альтернативні витрати. Якщо повністю урахувати величину усіх альтернативних витрат, то у підсумку отримаємо процент на капітал (той процент, який можна було б отримати, якби капітал був перетворений у працю і відданий у позику). Виходячи з таких міркувань, прибуток на капітал за своєю природою є процентом.

Марксовій теорії прибутку, як перетвореній формі додаткової вартості, Бем – Баверк протиставляє “теорію очікування”.Ця теорія пов’язана з концепцією прямих і опосередкованих методів задоволення потреб. З розвитком людства все більшого значення набувають опосередковані методи. Якщо стародавні люди збирали дикоростучі плоди та ягоди, то потім для задоволення потреб у їжі почали засівати землю, обробляючи її палицями, потім знадобилося плавлення металу для виготовлення з нього сільськогосподарських знарядь і т.п. Продуктивність опосередкованих методів пропорційна їхній тривалості. Прибуток, на думку Бем – Баверка, виникає в результаті відмінності між теперішнім і майбутнім часом. Теперішні блага цінніші благ майбутнього. У грошовій сфері це породжує процент. Прибуток на капітал, вважає учений, виникає аналогічно. Заробітна плата – благо теперішнього часу, тоді як засоби виробництва і праця – блага майбутні.

Робітник – це власник майбутнього блага, оскільки створюваний ним продукт з’являється лише через певний проміжок часу. Однак капіталіст дає йому заробітну плату, яку можна витратити зараз. За відсутності фінансових ресурсів, недостатньої сили волі та віри у краще майбутнє робітники віддають перевагу сьогоднішнім благам. Підприємці – власники такого специфічного ресурсу як капітал, використання якого потребує певного часу. Різниця між цінністю теперішніх і майбутніх благ утворює прибуток. Чим більший розрив у часі між благами теперішніми і благами майбутнього, тим більший прибуток. Він виникає тому, що робітники платять надбавку за товари, які купують саме зараз. Для підприємців прибуток – винагорода за “очікування”

Найбільш повно концепція австрійської школи відображена у працях Фрідріха фон Візера: “Про походження і основні закони економічної цінності” (1884), “Природна цінність” (1899), “Теорія суспільного господарства” (1914). Саме він запровадив у науковий обіг такі поняття як “закони Госсена”, “гранична корисність”, “альтернативні витрати”.

Ф. Візер запропонував так званий мультиплікативний спосіб визначення сумарної корисності.Бем – Баверк та його прибічники вважали, що оскільки різні одиниці блага призначені для задоволення різних за важливістю потреб, їхня корисність не однакова і сукупна цінність кількох благ – сума їхніх різних цінностей. Цей спосіб отримав назву адитивного.Візер дотримується іншої точки зору, вважаючи, що сукупна гранична корисність, а значить і сукупна цінність групи однорідних благ є помножена на число цих благ гранична корисність одиниці блага. Такий спосіб і прийнято називати мультиплікативним.

Візер був послідовним ординалістом.Якщо Бем – Баверк вважав можливим кількісний вимір корисності, тобто схилявся до кардиналізму, то Візер визнавав лише можливість ранжування корисностей. Завдяки йому ординалістський підхід став пануючим серед маржиналістів.

Візер, розвиваючи ідею Менгера про “втрачені вигоди” сформулював закон альтернативних витрат,який пізніше назвали його ім’ям. Сутність закону Візераполягає в тому, що дійсна корисність (цінність) певного блага є недоотримання корисності інших благ, які можна було б виготовити за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво даного блага. Отже, не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а, навпаки, завдяки наявності цінності у споживчих благ і процесу вмінення утворюються оцінки виробничих ресурсів (факторів), які формують витрати і, відповідно, цінності та ціни.

Ф. Візер – основоположник теорії вмінення доходу,присвяченої з’ясуванню розподілу між учасниками виробництва. Фактори виробництва комплементарні. Капітал, земля та праця не створюють доходу один без одного. Тому мова може бути тільки про те, яка частка виробленого доходу має бути віднесена на рахунок даного фактору виробництва, вмінена йому. На практиці, вказує учений, проблема розподілу доходу ставиться не для з’ясування фізичної причинності , а для визначення економічного вмінення. Додатковий урожай , отриманий з більш родючої землі, вмінюється землі як фактору виробництва, хоча в дійсності без праці, без засобів виробництва надбавки порівняно з урожаєм на інших землях не було б. Вмінення, за Візером, є визначення корисності для випадку, коли фактори виробництва виступають у взаємодії.

Обґрунтовуючи теорію вмінення, Візер зупиняється на характеристиці таких категорій як “приватна власність” і “приватна організація господарства”.Суспільство, на його думку, не повинно відкидати право приватного володіння, інакше “дуже швидко держава стала б єдиним власником усіх засобів виробництва, що, звичайно ж, не повинно статись ні в якому випадку, оскільки вона не в змозі управляти цими засобами так ефективно, як роблять це приватні особи”.

Приватний господарський порядок, вважає Візер, є єдиною історично виправданою формою суспільного економічного союзу, яка досвідом століть довела більш успішну суспільну взаємодію, ніж при загальному підпорядкуванні за наказом.


3437084154401230.html
3437161894362591.html
    PR.RU™