Загальне ярусне часткове видове загальне 3 страница. Іматурна стадія характеризує подальший розвиток організму від ювенільного до зрілого стану розвитку вегетативних органів

Іматурна стадія характеризує подальший розвиток організму від ювенільного до зрілого стану розвитку вегетативних органів. Такі рослини ще не мають сталої форми і розмірів листків та па­гонів, в них ще збільшується фотосинтетичнаповерхня, наростає крона в деревних порід, зростає кількість пагонів у кущі та дернині, тобто вони знаходяться у вегетативному стані. Чисельність іматурних особин у популяції досить висока, але сформована ними фітомаса часто не перевищує 5– 10% загальної фітомаси фітоце­нозу в зрілому стані.

Зріла стадія, або зрілий стан, віргінільного періоду є заключ­ною стадією розвитку вегетативних органів. Цей стан є вирішаль­ним у наростанні органічної маси, яказалежить від тривалості пе­ребування ценопопуляції встані зрілих віргінільних особин.

Тривалість віргінільногоперіоду популяції може бути макси­мальною, мінімальною або середньотривалою, вона визначається як абіотичними, так і ценотичними умовами місцезростання, а та­кож біологічними особливостями видів, які входять до складу популяції (в разі їх неоднорідності).

Генеративний період

Тривалість генеративного періоду неоднакова в різних видів: (10–40 років) у трав'янистих полікарпічних рослин і від 100 років до кількох тисяч у деревних рослин. Тому в геоботаніці генератив­ний період часто розчленовують за станом розвитку рослин на три підперіоди, або стадії: молодий генеративний, середній генератив­ний і старий генеративний.

Особини, що перебувають на генеративній стадії розвитку, ві­діграють важливу роль у ценопопуляціях, оскільки вони, по-перше, здатні до статевої репродукції, хоча інколи й з перервами (у де­ревних плодовоягідних культур має місце періодичність плодоно­шення, а в багаторічних трав'янистих рос­лин – періодичність цвітіння); по-друге,саме в цей період найбільш повно виявляється здатність рослин до вегетативного розмноження;

по-третє, рослини, що досягли генеративного стану, відзначаються ви­сокою продуктивністю. Цей період є куль­мінаційним в еволюції організму, він харак­теризується високою ценотичною актив­ністю.

Молодий генеративний підперіод включає особини, що цвітцть та плодоносять або плодоносили під час наростання їхньої генеративної і вегетативної потуж­ності. У цей період розвитку популяції елементи набувають здатності до цвітіння, плодоношення, зак­ладання бруньок відновлення, накопичення загальної фітомаси. У популяції є певна кількість особин, які слабо розвине­ні. В таких рослин ще не достатньо сфор­мована крона, сповільнено йде утворення суцвіть, квіток, плодів, насіння. Як правило, ці особини з віком випадають з популяції. Однак більшість особин у життєздатній популяції мають високу фізіологічну активність, в них добре розвинені вегетативні та генеративні органи, висока питома вага в популяції та ценозі.

Середній генеративний підперіод відзначається найвищим ступенем життєздатності популяції, що зумовлено могутнім роз­витком у плодовоя гідних і лісових культур стовбурної деревини, повним розвитком крони, сформованою потужною кореневою сис­темою (яка забезпечує рослини водою та зольними елементами), а також рясним цвітінням та плодоношенням.

Старий генеративний підперіод включає особини, які плодо­носили і плодоносять в період зниженої вегетативної й генератив­ної потужності (старіючі плодоносні особини або такі, що плодоно­сили). Популяції одно- і дворічних рослин, що перебувають на цій стадії, майже вичерпали свій життєвий ресурс. Натомість у багато­річних полікарпічних видів життєздатність особин ще зберігається, хоча фізіологічна активність популяції вже знижується. У природі такі особини створюють неповноцінні розріджені популяції, життєва сила генеративних і вегетативних органів цих рослин послаблюється. В результаті на луках чи болотах такі популяції випадають, а травостій зріджується.

Сенільний, або постгенеративний період.

Цей період також ділять на три підперіоди: субсенільний, сенільний і підперіод відмирання. Кожний з них характеризується певними морфо-генетичними ознаками та фізіологічною активніс­тю особин.

Субсенільний підперіод настає після завершення генератив­ного періоду. В деяких рослин, особливо деревних, у цей час пос­лаблюються ростові процеси, ще більшою мірою знижується здатність до запилення, запліднення, насінневого і вегетативного розм­ноження, втрачається здатність до плодоношення тощо.

Сенільний підперіод є природним продовженням поперед­ньої стадії. Він характеризується подальшим зниженням життєді­яльності особин популяції,

в них уповільнюються темпи приросту фітомаси підземних і надземних біогеогоризонтів, скорочується фотосинтетична поверхня, відсутнє насіннєве розмноження, втрачається імунітет рослин до патогенів, відмирають окремі осо­бини тощо.

Підперіод відмирання є останньою стадією сенільного періо­ду.

Вегетативне розмноження обмежене, воно виявляється в сенільній партикуляції, тобто розпаді старої особини на окремі час­тини в результаті руйнування органа, котрий з’єднував їх у єдине ціле. Особини, що виникли в такий спосіб, мають низьку життєздат­ність, поступово вони відмирають.

Завдання.

1. Виявити в ценопопуляції вікові стадії: латентну, віргінільну, генеративну, сенільну.

2. Порівняти кількісне співвідношення різних стадій у фітоценозі.

3. Зробити висновки.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 7

Тема: розміщення видів у фітоценозах.

Мета: розглянути розміщення видів у фітоценозах.

Обладнання: описи рослинних угрупонь, база даних.

В рослинному угрупованні розміщення видів обумовлене їх­німи біологічними властивостями. Розташування й просторове розміщення вегетативних і генеративних надземних та підземних органів рослин мають забезпечувати якнайповніше використання ними енергетичних і матеріальних ресурсів кліматопу й едафотопу. Певну роль у цьому відіграє характер галуження пагонів, поря­док листкорозміщення, період цвітіння і тривалість його в різних видів, спосіб вегетативного розмноження та насіннєвої продуктив­ності, інтенсивність наростання фітомаси. За сприятливих умов вид шляхом розподілу на площі своїх особин досягає оптимально­го просторового розміщення в ценозі.

При постійному спостереженні за розвитком фітоценозу або при разовому аналізі змін, які відбуваються в ньому, його аналізі, можна помітити, що особини одного виду рівномірно розміщують­ся на всій

ділянці, другого – скупчено, третього – злито, четверто­го – дифузно і злито, п'ятого – плямисто тощо. З часом у фітоце­нозі на обмеженій площі можна виявити значну кількість видів, які мають відповідну екземплярну насиченість.

Закономірності розміщення видів у фітоценозі свого часу вивчали відомі геоботаніки: Г.М. Висоцький, В.В. Альохін, Б.О. Биков, В.М. Сукачов, Браун-Бланке та інші. Ними розроблені різні схеми і шкали оцінки розміщення видів у фітоценозі.

Зокрема, В.В. Альохін для характеристики розміщення виду у фітоценозі запропонував таку градацію:

1 – поодиноко,

2– латочка,

3– латка,

4– груповання,

5 – зарість,

6 – зарість значних роз­мірів.

При геоботанічних дослідженнях ці та інші шкали використо­вуються для ценотичної оцінки характеру розміщення виду у фіто­ценозах.

Характер розміщення рослин в агрофітоценозі має істотне практичне значення. Так, при рядковому посіві рослини зазнають помітного бічного пригнічення, тим часом як при шахматному або груповому розміщенні вони повністю використовують енергетичні ресурси кліматопу та едафотопу, а отже є більш життєздатними, мають кращу кущистість і генеративну продуктивність.

Розміщення видів у фітоценозі враховується геоботаніками при проведенні досліджень як на організменому, так і на популя­ційному рівні. Б.М.Міркин і Г.С. Розенберг (1978) розрізняють три типи розміщення особин популяцій на площі угруповання: контагі­озний, випадковий і регулярний (недорозсіювання, розсіювання і надрозсіювання). В.І. Василевич пропонує два підходи до аналізу розподілу особин у межах ценолопуляції: а) аналіз розподілу виду; б) Аналіз розміщення виду з урахуванням положення ділянок в просторі.

За законом розподілу Пуассона, ймовірність зустрічі однієї особини виду в будь-якій точці даної ділянки є величина досить мала і не залежить від того, скільки особин виду зустрічається на інших ділянках.

Як зазначає Грейг-Сміт (1967), біологічний сенс пуассонівського розподілу видів полягає в тому, що кількість осо­бин одного виду на ділянці значно менша від тієї кількості, яка те­оретично могла б знаходитися на всій площі, а розміщення їх не­залежне.

Нормальний розподіл виду по площі є найбільш доцільним та свідчить про наявність оптимальних умов для його розвитку. За цих умов популяція не

зазнає тиску з боку інших компонентів уг­руповання. Щоправда, в природній обстановці особини навіть од­ного і того ж виду рідко потрапляють в оптимальні умови для свого існування.

Якщо маса виду на кожній ділянці близька до середньої величини, то й розміщення його близьке до регулярного або рівномір­ного. Подібна рівномірність розподілу рослин в природніх фітоценозах досягається за сприятливих умов існування, а в регульованих агрофітоценозах — при застосуванні відповідної агротехніки й технології вирощування культур.

Якщо розміщення виду регулярне або рівномірне, то вплив факторів буде дуже малим і не залежатиме від розмірів дослідних ділянок. Наявність достовірних максимумів буде свідчить про на­явність «плям», тобто про контагіозне розміщення даного виду.

Характер розміщення виду у фітоценозі відіграє не тільки важ­ливу фітоценотичну роль, а й має практичне значення. Наприклад, відомо, що злакові культури мають двобічне розташування листків, тому й розміщувати ці культури на полях (при посіві) треба так, щоб фотосинтетичний апарат рослин працював продуктивно, тобто листки якомога повніше використовували світлову енергію для утворення органічної речовини.

Завдання.

1. Визначити розміщення видів у фітоцинозі за різними шкалами.

2. Зробити висновки.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 8

Тема: сезонні зміни та флуктуації рослинних угруповань.

Мета: визначити сезонні зміни та флуктуації рослинних

угруповань

Обладнання: описи рослинних угрупонь, база даних.

Досить істотною ознакою фітоценозів є періодичність, тобто певна періодизація розвитку рослин. У процесі малого циклу розвитку дикорослих і культурних рослин звичайним є виділення таких періодів, або фаз: висівання насіння , вегетація, бутонізація, цвітіння, плодоно­шення, тощо.

Отже, в розвитку рослин спостері­гається певна біологічна ритмічність, яка повторюється з року в рік у суворій закономірності за певних кліматичних та едафічних умов. Завдяки ритмічності та періодизації рослини якнайповніше вико­ристовують життєво важливі енергетичні можливості ценопопуляцій та сировинні ресурси місцезростання фітоценозу. Оскільки ритми розвитку різних рослин у фітоценозі різняться в часі, й структура фітоценозу протягом вегетації не залишається сталою, а помітно змінюється. Особливо чітко ритмічність розвитку прояв­ляється в трав'янистих лучних і степових фітоценозах. У них поруч з вегетуючими рослинами можна зустріти й такі, що перебувають у фазі цвітіння, відцвітання, плодоношення чи відмирання. Таке явище неодночасного розвитку рослин у фітоценозі називається "ярусністю" в часі.

У процесі розвитку рослинного угруповання в ньому залишаються види, які пристосувалися до співіснування на обме­женій території та набули здатності використовувати світло та вологу рослинонасичених горизонтів у часі й просторі. Ранньовес­няні неморальні види широколистяних лісів отримують достатню кількість вологи з поверхневих шарів грунту коли лісотворні породи ще не мають листя. Ефемери та ефемероіїди степів і лук також повністю асимілюють світло і поглинають вологу з при­поверхневих шарів грунту, а зі зміною повітряного та водного режимів завершують свій життєвий цикл розвитку і вступають у стан спокою, утворивши цибулини, кореневища, діаспори.

Важливу роль у пізнанні особливостей розвитку видів і фіто­ценозів відіграє фенологія - наука, яка вивчає сезонні явища в неживій та живій природі. В геоботаніці предметом фенологічних спостережень є проходження рослинами окремих фаз росту й розвитку в процесі вегетації й онтогенезу. Такі спостереження допомагають виявити не лише строки проходження будь-яким ви­дом певної фенологічної фази в будь-якому рослинному угрупованні, а й зміни у циклі розвитку залежно від екологічних умов місцезростання та ступеня антропогенного тиску.

Аспекти бувають сталі та несталі.

Сталими або постійними називають аспекти, які повторюються у фітоценозах щороку. Зрозуміло, що такі аспекти властиві для багаторічних фітоценозів – лісових, степових, болотних, лучних тощо.

Несталі або нестійкі аспекти – це аспекти, які в окремі роки не повторюються внаслідок випадання із фітоценозу деяких видів.

Прикладом можуть служити степові фітоценози, з яких у посушливі роки випадають групи однорічних трав, або болотні фітоценози зі складу яких через періодичне підсихання випадають сфагнові мохи або пухівка піхвова. Види, які створюють загальний аспект фітоценозу протягом вегетаційного періоду, називають аспектними видами.

Як рослинний покрив в цілому, так і складаючі його фітоценози ніколи не залишаються однаковими. Змінюються й умови існування рослинності, викликаючи зміни рослинного покриву, і сам рослинний покрив незалежно від змін умов існування (онтогенетичні зміни, еволюція видів, створюючих рослинні угруповання, тощо.).

Слід розрізняти: 1.) зміни в межах одного фітоценоза, що не приводять до послідовної зміни едіфікаторов співтовариства, до різких змін його видового складу, структури і інших особливостей і 2) зміни, що виражаються в зміні одних співтовариств іншими.

У природі постійно відбуваються різного роду зміни. Не лишаються незмінними й рослинні угруповання. Навіть ті фітоценози, що досягли високого рівня диференціації і внутрішнього глибокого зв'язку між компонентами, які їх створюють, постійно перебувають у розвитку. Динаміка їх спричинена або внутрішніми факторами, пов'язаними з біологічними особливостями саморегуляції видів чи фітоценозів, або зовнішніми, тобто впливом абіотичних антропогенних чинників. Відповідно до цього розрізняють ендодинамічні та екзодинамічні зміни рослинності.

Ендодинамічні зміни -це зміни фітоценозів, які відбуваються під впливом причин, зумовлених особливостями саморозвитку ісаморегуляції окремих видів або самих фітоценозів.

У рослинному угрупованні можна виділити наступні типи змін:

1) добові,

2) сезонні,

3) щорічні або різнорічні (флуктуаційні),

4) вікові,

5) зміни, що визначаються процесами відновлення,

6) зміни, обумовлені мікроеволюцією видів рослин.

Добові зміни - пов'язані з добовою ритмікою і життєдіяльності рослин, створюючих фітоценоз. Виражаються в змінах інтенсивності транспірування, дихання, фотосинтезу, в добових рухах квіток і листя, в ритмі відкриття і закриття квіток. Визначаються особливостями фітоклімата, створюваного рослинним співтовариством.

Добові зміни відбуваються протягом доби і виявляються в інтенсивності фотосинтезу, відтоку асимілянтів, накопиченні первинного крохмалю, транспірації, наростанні фітомаси, збільшенні розмірів листків, появі нових корінців тощо. Характер добових змін залежить від генетично обумовлених темпів росту, тривалості та якості освітлення; режиму аерації й вологості грунту, сили і напряму вітру, життєдіяльності тварин та мікроорганізмів.

Сезонні відмінності визначаються особливостями ритму розвитку видів, створюючих фітоценоз. Ці зміни дозволяють існувати спільно більшому числу видів рослин, ніж в тому випадку, якщо б вони розвивалися одночасно. Вони можуть розглядатися як прояви структурних особливостей фітоценоза («ярусність в часі», по виразу В. У. Алехина). Весною - ранні ефемероїди, влітку - пізньолітні трави, чагарники, дерева.

Сезонні зміни фітоценозів відбуваються протягом сезону, вони спричинені абіотичними факторами і, як правило, повторюються за сезонами з року в рік.

Кліматогенні сезонні зміни спричинені впливом кліматичних факторів, насамперед кількістю тепла та силою вітру, температурою повітря. В лісах коли на широколистяних породах ще не розпустилися листки і під кронами дерев достатній рівень освітленості й вологості грунту, розвиваються ранньовесняні види.

Гідрогенні сезонні зміни пов'язані зі змінами водного режиму рослин чи фітоценозу. Такі зміни добре помітні на осушених болотах. Навесні, коли внаслідок сніготанення рівень ґрунтових вод (РҐВ) підвищується до 0, 15-0, 35 м, а температура грунту в коріневмісному шарі досягає 10-14°С, лісотвірні породи, як і види наземного покриву, рясно цвітуть, дають добрий пріріст, а в другій половині літа, з пониженням РҐВ до 60-80 см підвищенням температури до 20-26°С і більше, всихають мохи, а журавлина, андромеда, пухівки скидають листки, уповільнюється ріст чагарників і деревних порід.

Сезонні зміни продуктивності пов'язані з темпами наростання зеленої маси, котрі змінюються протягом вегетації оскільки весною, влітку і восени різні види рослинних угрупованні; мають різну інтенсивність фотосинтезу.

Випадкові зміни фітоценозів за окремими роками або флюктуації, відбуваються під впливом екологічних факторів, котрі не є постійними, а виникають в різні роки на певній ділянці.

Флуктуаційні (щорічні або різнорічні) зміни пов'язані з відмінностями в умовах середовища незаселеного фітоценоза в різні роки, тобто із зміною метеорологічної обстановки по роках. Від неї залежить інтенсивність і особливості діяльності тварин, що мешкають у фітоценозе, а також врожайність насіння, розвитку вегетативної маси рослин та інших особливостей біотопу й біоценозу, змінних за роками.

Їх характерні ознаки: оборотність змін рослинності, точніше, повернення фітоценоза до стану, близького до початкового, різна орієнтованість змін в окремі роки, стійкий флористчний склад, відсутність упровадження нових домінантів - інвазій, що веде до направлених змін угруповань.

Ознаками флуктуацій слід вважати не тільки оборотність змін, але і їх глибину: якщо у фітоценозе зберігаються основні компоненти, хоча б в латентному стані, то це флуктуація. Якщо ж одні компоненти змінюються іншими, то йдеться про зміну одного фітоценоза іншим, тобто, про сукцесії. Не всяка зміна фітоценоза є флуктуаційними, а лише таке, при якому флористичний склад виявляється стійким.

По ступеню вираженості розрізняють флюктуації:

а) приховані, виявляються лише при точних учетах і що не мають істотного значення для життя фітоценозов;

б) короткострокові - осцилляторні (осциляції), тривалістю 1-2 року, зміни в співвідношенні компонентів і в продукції,

в) дігресійно-демутаційні - триваліші (тривалістю 3-10 років),викликаються глибшими змінами умов і обов'язкоро супроводжуються масовим відмиранням одного або декількох компонентів і відповідно розростанням експлерентів.

Зоогенні флюктуації виникають під впливом життєдіяльності тварин. Масове розмноження мишей (полівок) у малосніжні й теплі зими призводить до загибелі посівів зернових, а розмноження землерийок - до перетворення природних сінокосів у не придатні для механізованої заготівлі кормів. Під впливом другорядних флюктуацій відбувається зміна корінних фітоценозів на вторинні.

Фітогенні флюктуації спричинюють інші види рослин, гриби, мікроорганізми, віруси. Вони призводять до зниження врожайності культур, імунітету рослин, їхньої життєвості та енергії розвитку. Під впливом таких флюктуацій ко.рінні фітоценози замінюються новими.

У часі кожний з видів фітоценозу за оптимальних умов місцезростання повторюватиме проходження вікових змін фенологічних фаз з року в рік, характеризуючи специфіку розвитку фітоценозу.

Під час геоботанічних досліджень агрофітоценозів, природних кормових угідь тощо фенологічні показники обов'язково фіксуються в польових описах. Для запису і регістрації проходження фено­логічних фаз розвитку рослин користуються різними системами умовних знаків. Так, О.П. Шенніков (1928) позначив окремі фази ініціалами їхньої назви:

в – вегетація, з– зацвітання,ц – цвітіння,

п – плодоношення, о – відмирання ( від рос. отмирание).
Однак ці позначки не відображали всіх фаз розвитку рослин,
тому згодом Є.М.Лавренко розробив детальнішу систему, в якій
фази позначалися літерами, а підфази – цифрами:

пр – проростки, р – ростки, вег – вегетаційний стан до викидання

суцвіть, б – бутонізація, к – колосіння, ц– цвітіння ( початок цвітіння – ц1, повне цвітіння – ц2, відцвітання – ц3), п – плодоношення ( незрілі плоди – п1, зрілі плоди – п2, висипання плодів – п3), оп – осипання плодів, вд–відрос­тання нових пагонів після осипання плодів, вдм – відмиран­ня надземних пагонів, м – мертві, сухі надземні пагони.

Отже, рослини, що утворюють певний фітоценоз, проходять ту чи іншу фазу вегетаційного розвитку тільки за певних умов навколишнього середовища, насамперед кліматичних.

Зміни, що визначаються процесами відновлення.

Наземна рослинність, що розвивається на днищі сухого озера, не має практично нічого або майже нічого спільного з тією водною рослинністю, яка була характерна для озера в роки наповнення його водою. Тому зміни рослинного покриву на днищах висохлих озер відносяться до змін одного фітоценоза іншим, а не до флюктуационним. Якщо насіння і кореневища водних рослин можуть існувати декілька років в грунті озер після їх висихання, то діаспора наземних рослин потрапляє на висохле днище тільки після відходу води.

Завдання:

1. У рослинних угрупованнях своєї місцевості визначити та дати характеристику наступним типам змін:

а) добові,

б) сезонні,

в) щорічні або різнорічні (флуктуаційні),

г) вікові,

2. Дати відповіді на питання:

§ Назвати періоди циклу розвитку рослин.

§ Що таке фенологія ?

§ Що таке аспект?

§ Охарактеризуйте ендодинамічні зміни.

§ Дайте визначення флуктуаціям.

3. Зробити висновки.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 9

Тема: екологічна структура рослинних угруповань.

Мета: визначити екологічну структуру рослинних угруповань.

Обладнання: описи рослинних угрупонь, база даних, калькулятор.

Середовище кожного організму складається з компонентів органічної та неорганічної природи, кожен з яких має своє значення для організму. На рослину одночасно діють численні екологічні фактори, протe серед них виділяються близькі за природою і дією чинники, що визначають зв'язок рослин із середовищем зростання

Всю різноманітність екологічних факторів ділять за походженням і характером дії на дві великі групи – абіотичні (гр. а – заперечна частка і bios – життя) і біотичні.

До абіотичних відносять фактори неорганічної, або неживої, природи, до біотичних – вплив живої природи, а також людини ( деякі вчені виділяють антропогенний факторв окрему категорію). Існує також історичний фактор – геологічне минуле того чи іншого місцезростання. Такий поділ певною мірою є умовним, бо кожен з факторів існує і проявляється лише як результат загальної дії середовища.

До абіотичних факторів належать:

1. Кліматичні– світло, тепло, волога, повітря (його склад і рух);

2. Едафічні, або ґрунтові(гр. edaphos – грунт) – механічний і хімічний склад, вологість, аерація, забарвлення;

3. Орографічні (гр.oros – гора, grapho - пишу) – рельєф, експозиція;

4. Гідрологічні– кількість, прозорість, температура води.

Екологічні групи рослин по відношенню до світла:

- світлолюбні (геліофіти)— рослини, що пристосовані до життя при повному сонячному освітленні (сосна, модрина, береза, пшениця).

- тіньолюбні (сціофіти)— рослини, що не переносять прямої сонячної радіації і нормально розвиваються лише в затінених місцях (напр., квасениця, пшінка).

- тіньовитривалі — рослини, що можуть нормально розвиватись при значному затіненні (напр., копитняк, пшінка та ін.).

Екологічні групи рослин по відношенню до вологи:

- гігрофіти — рослини, пристосовані до життя в умовах надмірного зволоження ґрунту (напр., калюжниця болотна, ситник мілководний, частуха подорожникова та ін.).

В залежності в яких місцях зростають гігрофіти їх поділяють на дві групи:

1. гідатофіти— рослини, які цілком або більшою своєю частиною занурені у воду. Серед гідатофітів одні не прикріплені коренями до ґрунту (ряска), інші — прикріплені (латаття).

2. гідрофіти — рослини, що прикріплені до ґрунту і нижньою частиною занурені у воду (напр., стрілолист, комиш, очерет та ін.).

- мезофіти — рослини, що ростуть в умовах середнього зволоження (напр., конюшина лучна, тимофіївка лучна, костриця лучна та ін.). В цю групу входять різноманітні рослин, які займають проміжні по вологості місцезростання між гігрофітами і ксерофітами. Більшість же рослин являються типовими мезофітами. До них відносять більшість рослин наших лук, лісів. Культурні рослини також є мезофітами. Особливе місце серед мезофітів займають ефемери та ефемероїди.

1. ефемери – це однорічні рослини з коротким циклом розвитку, що триває кілька тижнівю За перілдом розвитку розрізняють весняні на осінні ефимери.

2. ефемероїди – це багаторічні трав’янисті рослини, наземні частини яких живуть лише протягом кількох тижнів, а решту року перебувають в стані спокою у вигляді бульб, цибулин, кореневищ.

- ксерофіти— рослини, що ростуть в посушливих умовах. Вони переважають в евроазіатських степах і пустинях, на південному березі Криму, по берегах Середземного моря, в степах і пустинях Африки, Австралії, Північної та Південної Америки.

За характером пристосування ксерофіти поділяються на два основних типи:

1. сукуленти – багаторічні рослини посушливих місць зростання, що здатні нагромаджувати воду у своїх органах(наприклад, кактуси, алое, молочаї, агава)

2. склерофіти – мають ряд пристосувань до меншого випаровування води(наприклад, ковила, сосна, ялівець, верес).

- тропофіти— рослини, що пристосувалися в процесі еволюції до життя в умовах з чергуванням вологої й посушливої пір року (напр. листяні дерева, багато надгрунтових лишайників).

Екологічні групи рослин за відношенням до родючості ґрунту:

- мегатрофи — рослини, що ростуть на багатих ґрунтах і є своєрідними їх індикаторами (наприклад, ясен, дуб, бузина та ін.);

- мезотрофи— рослини, що займають проміжне по відношенню до родючості Ґрунту положення між евтрофними і оліготрофними рослинами (наприклад, ялина та ін.);

- оліготрофи (оліготрофи)— рослини, які невибагливі до мінерального живлення і ростуть на бідних ґрунтах (селагінела, традесканція);

-кальцефіли—це рослини вимогливі до кальцію, добре розвиваються на грунтах, багатих на вапно (наприклад, стоколос, люцерна жовта й крейдяна);

- кальцефоби – уникають грунтів багатих на солі кальці. (наприклад, сфагнуми, верес, біловус);

-нітрофіли— це рослини, які потребують багато нітратного живлення. Вони поселяються на родючих грунтах поблизу житла, тваринницьких ферм, на перегної широколистяних лісів (наприклад, тютюн, малина, щириця, блекота);

-нітрофоби— це рослини, які уникають грунтів, багатих на азотні та амонійні солі й нормально розвиваються, коли вміст їх мінімальній ( наприклад,щучник, куничник, перстач).


3433337746026041.html
3433385927604322.html
    PR.RU™